Пристібаємо паски. Економічна криза

Попри очікування дешевої нафти після вирішення Ормузької кризи, світова криза, яка набиратиме обертів зі Сполучених Штатів, нікуди не зникає зі світової повістки і загальної тенденції. На відміну від сценаріїв «третьої світової війни», які періодично з’являються в публічному дискурсі, більш імовірним мені видається сценарій глибокої економічної кризи з епіцентром у США, яка матиме глобальний ефект.

На фоні війн і небезпечних, некомпетентних або просто недалекоглядних моделей управління я бачу економічну кризу як свого роду «лікаря» для світової економіки. Вона має закрити старий, перевантажений проблемами цикл — у світі загалом і в США зокрема.

Я вважаю, що напруження, перевантаження, війни і проблеми останніх двох десятиліть у світі врешті «видихнуть» економічною кризою як природним наслідком. Це змусить нарешті подивитися в обличчя тим проблемам, які роками ховали під килим. Буде шум, паніка, падіння ринків – і в цей момент стане видно, де замість реального змісту були лише «понти».

Причиною цієї кризи буде не економіка як така і не сам по собі державний борг США. Ядром, на мою думку, є корупція, податкові махінації та повільна ерозія правил і інституцій у Сполучених Штатах. Друга каденція президента Трампа багаторазово підсилює ці процеси, а не зупиняє їх.

Якщо одним словом назвати серцевину цієї кризи, це слово – корупція. Ця історія, ця криза — не стільки про економічні і геополітичні проблеми, не про роздуті ринки, не про м’яку чи жорстку економічну політику і навіть не про ігроманію, якою останні роки хворіють трейдери, інвестори й біржі. Корінь цієї кризи — корупція, яка оселилась у Сполучених Штатах. Проблема, здатна зруйнувати стару світову модель, насправді не нова: це корупція, махінації, шахрайство, легальні й напівлегальні фінансові схеми, свідоме послаблення або навіть знищення наглядових органів за фінансовими спекуляціями.  

Ринок США загалом дедалі більше нагадує «шарашкіну контору», де люди, наближені до вищої влади, фактично стають інсайдерами ринку, а SEC (Комісія з цінних паперів і бірж США) не може повноцінно розслідувати витоки й зловживання, бо ті самі люди лобіюють для себе максимально безконтрольну фінансову поведінку на рівні держави.

Коли нинішні аналітики, звиклі до систем контролю й нагляду за фінансовими процесами держав, будують свої економічні моделі, вони часто не ставлять головного запитання: скільки країні коштує корупція? Скільки коштує державному бюджету те, що не були сплачені штрафи, недоплачені податки, прибутки тихо вивели в офшори? Скільки коштують «кумовські» схеми, коли в пріоритеті не якість, а лояльність до влади? У моделях це часто залишається порожнім місцем — «шумом», який не рахується, хоча в реальному житті саме тут втрачаються сотні мільярдів і підривається довіра до будь-яких цифр «успіху».

Скільки коштуватимуть країні образи президента її союзників та інвесторів? Яка ціна зерна сумніву й недовіри, яке сьогодні тихо сіється в людях і проростає у світі щодо США як партнера? Скільки коштує людський фактор — втрата довіри до інституцій і до всієї біржової системи, де віднині ніхто не може гарантувати інвестору чесну гру, якщо він не у фаворі у влади? Але й бути «у фаворі» вже не дає жодних гарантій: сьогодні тебе хвалять і обіймають, завтра поливають брудом на всю планету.

За лічені місяці президенту США вдалося те, чого не вдавалося нікому: викликати відразу у частини мусульманської умми, грубо принизивши принца Саудівської Аравії — «охоронця двох святинь» — риторикою, близькою до фрази «цілувати дупу», зачепити католицьку спільноту нападками на Папу, змусити італійців скептично всміхатися, коли любов до Джорджі Мелоні різко змінилася на холод і образу. Скоро у світі майже не лишиться країни чи керівництва (окрім, можливо, Путіна), яких не торкнулася б ця хвиля публічних образ з боку президента США. І все це — теж має свою ціну, дуже конкретну, у грошах.

Саме про цю ціну я хочу запитати в аналітиків, які замість того, щоб бачити розкол між США та рештою світу, зациклюються на одному питанні: чи знизить ФРС ставку, щоб ринок міг ще трохи рости, як болотна бульбашка, під якою розверзається порожнеча.

Якщо вся цінність ринкової аналітики зводиться до гадання на ромашці — чи підтримає ФРС ринок і чи здешевшають кредити для чергової хвилі ігроманії — не дивно, що кожну кризу називають «чорним лебедем», навіть коли цей лебідь давно прилетів і сидить посеред кімнати.

Я не підемо цим «простим», але хибним шляхом. І не буду зводити аналіз до ворожіння на ставці ФРС й настрої ринку. Спробую скласти всі причини і механізми цієї кризи що бачу і перевести їх у мову грошей — точніше, в збитки.

Для цього, в першу чергу - я дуже уважно дивлюсь всередину Сполучених Штатів. Бо в середині країни відбувається повний розлад: інституції тріщать по швах, люди збентежені й обурені, розлючені й ображені. Агресивна мова Білого дому спрямована не лише назовні, проти союзників і опонентів, а й усередину — проти власних громадян.

Символом цього внутрішнього конфлікту в США і наступної кризи для мене стає «мем епохи»: коли президент США публікує згенероване штучним інтелектом відео, де він із винищувача ВПС США поливає протестувальників коричневою жижею — простими словами, фекаліями.

Якщо подивитися на цей «жарт» по‑фрейдівськи, він виглядає зовсім не смішно. Винищувач ВПС США, з якого ллється коричнева жижа на людей, — це фактично посил: «я вас з гівном змішаю». Це дуже прямий прояв агресивної ненависті до тієї частини власного народу, яка з ним не згодна.

Це не просто картинка в інтернеті — це сигнал, що «не всі громадяни рівні», і що до частини з них влада готова ставитися як до цілі на знищення, а не до партнерів. І поки ми соромимось визнавати і називати такі речі прямо, ми так само не бачимо й масштаб кризи, яка з цього народжується.

Бо криза не стається зненацька. І криза це не лише про економіку. В першу чергу — це внутрішній розлад країни, її внутрішня і зовнішня політика. Це ослаблена «імунна» й «нервова» система населення, яке власне і формує економіку: люди втомлені, роздратовані, поляризовані, не довіряють ані одне одному, ані державним інституціям. У другу чергу це зовнішня політика — якість співпраці та рівень довіри партнерів, союзників і інвесторів.

Те, що відбувається зараз із США, виглядає тривожно на обох рівнях. Внутрішня й зовнішня політика дедалі більше нагадують машину з повністю «розваленим сходженням»: формально вона ще їде, але колеса тягне в різні боки, руль трясе, а будь-яка яма може закінчитися вильотом із дороги.

Для мене зовсім не дивно, що 2025‑й і початок 2026 року показують слабке зростання економіки й помітні проблеми на ринку праці. Це було очевидно ще на старті 2025‑го, коли DOGE (Департамент ефективності уряду США) почали бездумно «різати витрати» — по факту розрізаючи на шматки живу тканину економіки, а не зайвий жир. Коли ICE своїми агресивними рейдами й жорсткими практиками буквально до смертельних випадків налякав дешеву робочу силу — і мігрантів, і тих, хто лише підозрюється в міграційному статусі. Коли президент Трамп вводив мита так, ніби навіть безлюдний острів із пінгвінами мав би щось сплачувати до американського бюджету. Усе це має дуже конкретну ціну: менше робочих місць, менше споживання, більше страху й невпевненості, а отже — менше інвестицій і більше бажання бізнесу «перечекати» замість розвиватися.

Маємо конвертувати в гроші стан американського суспільства - чого це коштує населенню? Скільки коштує постійне приниження й розкол усередині країни — у втрачених інвестиціях, у втечі фахівців, у зростанні недовіри до інституцій.

Сенс цієї статті не в тому, щоб переказати економічний календар чи повторити ринкові новини. Тут я хочу показати: здорова економіка не може існувати в токсичному середовищі. Вона не росте там, де роз’їдається довіра, де корупція стає нормою, де людей принижують власні лідери, а інституції тріщать по швах. У такій токсичній атмосфері будь-які графіки зростання рано чи пізно виявляються просто красивою картинкою поверх гнилої основи.

Уявімо родину, яка має кредит. Кожного дня їм потрібно працювати злагоджено, щоб цей кредит віддавати. Кредит — це обов’язок, не іграшка. Це гроші, які треба повернути з відсотками. Отже, в родині має бути мир і злагода, енергія на щоденну працю і створення прибутку, який хоча б покриває відсотки за кредитом. Але в родині починається розлад: сварки, приниження, втома, агресія. У людей уже не вистачає сил, нервів, енергії на плідну працю — усе з’їдають внутрішні проблеми. Врешті-решт енергії на обслуговування боргу просто не вистачає, бо вона була витрачена на сварки всередині. Починають з’являтися фінансові діри.

Криза, про яку я пишу, на мою думку, почнеться не з «роздутого» державного боргу, не з якогось рішення ФРС і не з хитрих мультиплікаторів чи відсотків. Вона почнеться з інфантильної поведінки США щодо свого державного боргу. З того, що країна з таким впливом просто перестає поводитися доросло зі своїми зобов’язаннями.

Державний борг — це не подарунок від сусідів чи союзників. Це не спадщина, яка «сама по собі належить» громадянам США. Американський державний борг — це зобов’язання CША перед усім світом, перед тими, хто купує американські державні облігації й фактично кредитує Сполучені Штати, розраховуючи на їхню адекватність, стабільність, прозорість, мінімум корупції і передбачувану поведінку лідерів.

Коли ж із таким уже величезним боргом, як у США — понад 36 трлн доларів станом на весну 2026 року — лунають хаотичні заяви, постійні образи, політичні «психи» й меми від президента, кожен новий день стає ризиком образити когось із великих інвесторів, світових лідерів чи цілу спільноту людей.

Коли США допускають такий, як зараз, зовнішній і внутрішній роздрай — розколи, руйнацію, нападки на Канаду й Данію, погрози сусідам і союзникам, розворот пріоритетів, авторитарний нахил, погрози вийти з НАТО, постійні внутрішні сварки й щоденні соціальні конфлікти, — то з таким боргом вони поводяться як з гранатою.

У такій ситуації державний борг США виглядає все менш керованим, викликає тривогу й поступово відлякує інвесторів. Самі США починають ставати токсичними: падає туризм, тихо, струмками, як пісок у пісочному годиннику, витікають великі інвестиції, інші країни переорієнтовуються на власні розробки, оборонку та ключові галузі. Можливо, це майже непомітно в бетоні Волл-стріт, зате дуже добре видно зовні.

Мене шокувала промова президента Трампа на економічному інвестиційному форумі з Саудівською Аравією, де він фактично принизив принца Мохаммеда бін Салмана, заявивши, що той “не думав, що буде цілувати мені дупу, а тепер мусить бути до мене добрим”. Це був захід, оплачений саудитами, за їхні гроші, і можна не сумніватися — форум був багатим, розкішним, створеним саме для того, щоб демонструвати партнерство й повагу. Щойно Саудівська Аравія уклала в США угоди на сотні мільярдів доларів — від рекордного оборонного контракту на $142 млрд до великих замовлень літаків Boeing на мільярди — і за це її фактично понизили до рівня «васала».

Маємо пам’ятати: цифри, індекси, графіки — це суха мова. За нею стоять живі люди з емоціями, гідністю, статусом. Мені не здалося: я майже фізично «почула» тріск, як розкол земної кори, тектонічний зсув у відносинах між країнами Перської затоки і США. Те, що сам принц Мухаммад бін Салман промовчав, як і вся монархія, породжує тільки одне запитання: що саме вони змовчали — і що вирішили про себе, на майбутнє? Скільки майбутніх інвестицій в США з Саудівської Аравії було втрачено за одну мить?

Таких саме трісків із США і навколо США за 2025‑й і початок 2026 року, на момент написання статті, вже так багато, що не чути їх на ринку може або зовсім лудоман, або торгова програма‑робот.

Стосунки США тріщать, як перенавантажені старі проводи по всьому світу. І якби це була не Америка, ми могли б і не відчувати особливої загрози. Але це саме США — країна, на якій десятиліттями трималася світова фінансова система — і тепер увесь світ змушений уже зараз, і буде змушений у майбутньому, диверсифікувати свої стосунки з США. Щоб завтра не опинитися заручником настрою чергового президента.

Разом із цим над нами вже висить, ніби замість сонця, гігантський державний борг Сполучених Штатів. І якщо не відбудеться ремонту світової фінансової системи, цей борг неминуче стане спільною проблемою всього світу.

Але навіть якщо Америці вдасться частково полагодити те, що вона вже зруйнувала у світовій фінансовій системі, збитки від того, що сталося, нікуди не зникнуть. У кращому разі це означатиме, що економічна криза буде меншого масштабу, м’якіша за амплітудою, але вона нікуди не дінеться з нашого життя.

Я виділила два ключові слова цієї кризи: «корупція» і «борг». Виділю і третє — «податки».

Податкова реформа, яку президент Трамп провів у першу каденцію і продовжив в другу, на мою думку, стала краєугольним каменем нинішніх проблем. Його реформа різко знизила податки для корпорацій і найбагатших американців, створила багато лазівок уникнення сплати податків і не вирішила головного — чесного, прозорого оподаткування великих прибутків.

В Америці саме словосполучення "tax reform" за останні сорок років було приватизоване правою економічною школою і означає майже виключно зниження податків, а не наповнення бюджету. Рейган, Буш-старший, Буш-молодший, Трамп — усі їхні "tax reforms" були про зниження ставок.

Доки США не проведуть справді розумну й чесну податкову реформу, не припинять перетворювати мільярдні прибутки великих корпорацій на «витрати» й «комісії», не перекриють витік грошей в офшори і не змусять транснаціональні гіганти платити справедливі податки, я впевнена: криза все одно буде. І саме вона, зрештою, змусить їх на таку реформу.

Бо той знаменитий «дефіцит бюджету», з яким Білий дім нібито героїчно весь час бореться, — це та сама діра, яка розширюється не стільки через торговий дефіцит з іншими країнами, скільки через те, що державний бюджет банально недоотримує колосальні гроші. Це й помилування фінансових шахраїв та звільнення їх від штрафів, і послаблення контролю з боку регуляторів на кшталт SEC, які змушували нечисті на руку або відверто шахрайські компанії платити в бюджет реальні штрафи, і цілі легальні — але по суті напівшахрайські — схеми уникання податків для великих корпорацій та мільярдерів.

Натомість адміністрація урізає тисячі державних робочих місць — від медицини до метеорологів і служб порятунку та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій — без нормальних розрахунків, без участі профільних економістів, без людей, які могли б чесно порахувати й сказати, де витрати можна скоротити безболісно, а де це критично вдарить по якості життя населення.

Того самого населення, котре своїми податками обслуговує державний борг.

Того самого населення, від настроїв, здоров’я, спокою і стабільності якого безпосередньо залежить якість економіки. Того самого населення, яке — не суха статистика в опитуваннях чи графіках, а живі люди, що просто не можуть створювати прибутки ні собі, ні країні, коли в їхньому домі, в їхній родині, у їхньому оточенні панує постійне психічне й фізичне напруження та небезпека.

З усією повагою до військових США я додаю до американського напруження і до державного боргу ще один вантаж— військові операції у Венесуелі та тепер в Ірані. Офіційні й медійні оцінки говорять про десятки мільярдів доларів уже витрачених і близько 1 мільярда доларів щодня на війну з Іраном. Але будь-яка війна — це не тільки прямі витрати на боєприпаси й паливо. Якщо врахувати післявоєнне відновлення, лікування ветеранів, амортизацію техніки, довгі «хвости» по відсотках боргу, загальна сума дуже легко підбирається до кількох сотень мільярдів доларів. Оцінки вже зараз обережно говорять про можливий рахунок у районі 500 мільярдів, якщо конфлікт затягнеться. А він вже затягнувся. І дешевша нафта, яка, ймовірно, повернеться після розблокування Ормузької протоки, вже не зупинить наступну хвилю інфляції: підвищені зарплати, нові витрати й збитки вже вшиті в цінову структуру економіки.

І весь цей рахунок лягає на плечі середньостатистичних американців, у яких немає офшорів і лазівок уникнення податків. Їм просто «бум» — зверху кладуть ще одну надзвичайно дорогу війну, за яку доведеться платити з їхніх карманів.

Якби вся система США була стабільною, не розхитана морально, внутрішньо злагодженою — без усього того хаосу, про який я писала вище, — військова операція в Ірані теоретично могла б окупитися і для американців, і для всього світу. Дешева нафта й газ, зняття загроз у Перській затоці, зменшення ризику ядерної зброї в Ірану — саме це має на увазі президент Трамп, коли обіцяє з часом «велике полегшення» для американців.

Але президент Трамп навіть за час цієї війни встиг погіршити стільки живих зв’язків Америки з рештою світу і всередині самих США, що з цього потенційного «полегшення» доводиться віднімати вже накопичені збитки — падіння довіри, нервову реакцію союзників, перерозподіл капіталів та ринків.

До кризи навколо Ормузької протоки протягом року нафта була помітно дешевшою, ніж у попередні роки, але це не змінило ані уповільнення зростання ВВП США, ані зростання дефлятора ВВП. Тобто навіть у період відносно дешевої нафти президент Трамп та його адміністрація роздули бюджетний дефіцит, різко наростили оборонні витрати й додатково розхитали світовий фінансовий механізм, зробивши його значно більш вразливим до нових шоків.

Трамп не просто разово вдарив митами по світовій торгівлі — він зробив токсичну зовнішньоекономічну політику США новою нормою: тиск митами, санкціями й шантажем союзників став фоном для світових ринків, а не винятком. Поведінка США за Трампа посилює уже наявні міркування про диверсифікацію — прискорює тренд і переводить з теоретичної площини в практичну.

В якийсь момент може статись зміна фінансової моделі світу. Світова фінансова система котру ми маємо зараз і котра поступово йде ерозією, може припинити функціонування. І через кризу, паніку, обвал ринків - почати формуватись нова система, де долар США буде не настільки впливовим. Це буде перехід від старої моделі, що виросла з Бреттон-Вудської конференції й плану Маршалла, до нової архітектури світу, де долар більше не буде безальтернативним центром тяжіння. Токсична зовнішня й внутрішня політика США останніх років — мита, санкційний шантаж, фіскальний розгул — лише доведе до фіналу цю епоху: не створить кризу з нуля, а натисне кнопку завершення для минулої світової фінансової моделі.

Тому щоразу, коли президент Трамп психує, звинувачує когось або вчергове обіцяє, наприклад, вийти з НАТО, я автоматично починаю рахувати: скільки це коштує самим США. Адже державний борг США тримають не абстрактні «ринкі», а цілком конкретні фонди й уряди — від Норвегії й Данії до великих фондів країн ЄС, Канади, Японії, держав Перської затоки. Скільки коштує навіть одна така словесна тирада: тихий відтік фінансування, переоцінка ризиків у світових фондах, повільна втеча «зелених» і пенсійних інвестицій на користь, наприклад, Південної Кореї чи інших стабільніших юрисдикцій.

І саме це я прямим текстом називаю: американськими понтами. Смерть довіри і стосунків - створює порожнечу під всією фінансовою системою США і світу.

Це інфантильна поведінка влади США, котра не розуміє слова : "борг". Державний борг США - це коли США користуються світовими фінансами, і мають зобов'язання їх сплачувати. Я вбачаю урок наступної світової кризи в тому, щоб людство відчуло поняття "боргу" і "зобов'язань". А фінансисти, бізнес і влада США вивчили сенс слів "долар", "держборг", "боргові зобов'язання" не як пусті слова, а як реальні механізми власного (їх в першу чергу) благополуччя.

Інфантилізм влади США — це лише половина картини. Друга половина — це мовчання тих, хто все розуміє і має вплив. Американський фінансовий і бізнес-клас — вони обрали і дозволяють цьому бути. Жодного публічного листа до Білого дому. Жодного відкритого звернення. Жодного колективного попередження. Жодного протесту.

Це не «безсилля перед політиками». Це свідомий розрахунок: критикувати достатньо, щоб виглядати проникливим, — але не настільки, щоб втратити доступ, контракти і мандати. Їхні квартальні прибутки від короткострокового хаосу ростуть. А колективний провал доларової архітектури — це, на їхню думку, проблема наступного десятиліття. Або наступного CEO.

Корупція еліти — це коли слова і дії живуть у різних всесвітах. Коли в меморандумах і на сцені Давосу — пророк, який бачить кризу. А в Мар-а-Лаго — придворний, який бачить фуршет. І найстрашніше: погодитися мовчати в обмін на те, щоб залишитися в кімнаті. Продати голос — за гроші і за присутність. За місце за столом, де вирішують. За фото з президентом. За телефонний дзвінок у п'ятницю ввечері, за фуршет в Мар-а-Лаго.

Зраджують у цій історії всіх: американських пенсіонерів, чиї накопичення залежить від Волл-Стріт; союзників, яким обіцяли надійність; світ, якому сімдесят років продавали ідею, що долар — це не просто валюта, а довіра.

Плата президенту США за фуршет із ним у Мар-а-Лаго — політичними внесками, лояльністю кампанії, присутністю в потрібну мить, голосом акціонера, мовчанням у ключовий момент — це корупція. Не "лобізм". Не "політичний доступ". Не "особливості американської системи фінансування виборів". Корупція. Те саме слово, яким Захід сімдесят років описує те, що відбувається в інших країнах — у Росії, в Нігерії, в Казахстані, в арабських монархіях. Коли бізнес платить владі за індивідуальну податкову поблажку, за лазівку в законі, за контракт, за призначення — це називається корупція. І коли це відбувається в Палм-Біч, у маєтку чинного президента США, під кришталевими люстрами і під оплески мільярдерів — це також називається корупція. Географія не змінює суті. Англійська мова не змінює суті. Гарні костюми не змінюють суті.

Ось що таке корупція Мар-а-Лаго в її повному вигляді. Це не хабар у конверті. Це легальна, підписана президентом, надрукована в Federal Register шахрайська схема — через яку найбагатший 1% американців перекачує собі багатства, створені чужою працею, чужими податками, чужою країною. І це — відповідь на питання, чому фінансова, політична, бізнес еліта США - не протестують і не зупиняють діру бюджету. Бо поки вони мовчать — вони платять 20% замість 37%. Поки вони посміхаються на фото з Трампом — їхні спадкоємці отримують $30 мільйонів без податку. Поки вони пишуть глибокодумні меморандуми про "ризики", але не виходять із кімнати — їхні партнерства проводять нескінченні SALT-вирахування.

Вони купили собі маленький податковий рай ціною великого обвалу. І коли обвал ринку прийде — а він прийде, бо система, побудована на такій корупції, не може не прийти до кризи— вони скажуть: "ми не знали". Ні. Ви знали. Ви обрали це.

Мовчання тих, хто мав і міг би зупинити деградацію фінансової, юридичної і політичної системи США — це легітимізація корупції. Не "стриманість". Не "прагматизм". Не "розуміння реалій". Легітимізація. Коли людина рівня Фінка, Даймона, Даліо, Безоса, Кука, Цукерберга, Баффета — людина, чий один твіт рухає ринки, чий лист акціонерам читає пів світу, чиє ім'я відкриває будь-які двері у Вашингтоні, — коли така людина мовчить у момент, коли президент країни публічно принижує союзника, руйнує резервний статус долара, підписує закон, що перекачує трильйони вгору, а соціальний біль— вниз, — це співучасть в корупції. Вона важить стільки ж, скільки сама корупція.

Легітимізація корупції — це коли ті, хто міг би назвати речі своїми іменами, обирають не називати. Коли замість відкритого листа — приватна вечеря. Замість публічної заяви — рядок у квартальному листі, написаний так обережно, що його можна прочитати будь-як. Замість "це руйнує країну" — "ми адаптуємося до нового політичного ландшафту". Це і є момент, коли корупція перестає бути злочином окремих людей і стає станом системи. Коли вона перестає ховатися і починає бути нормою. Коли її вже не треба приховувати — досить, щоб про неї просто не говорили вголос ті, чий голос важить.

Скільки коштує корупція? Скільки коштує інфантильне ставлення до державного боргу? Скільки коштує державному бюджету США ремесло уникання податків заможними людьми?

У жодній аналітичній моделі з Волл-стріт цієї графи немає. А вона — головна. Бо коли корупція оселяється в системі офіційно, під оплески, під камери, під підпис президента — вона коштує країні все. Спочатку довіру. Потім резервний статус. Потім союзників. Потім економіку. Потім майбутнє.

Ось що відбувається зі Сполученими Штатами Америки. І коли історія писатиме цю главу — а вона писатиме, бо такі глави завжди пишуться — у ній буде два списки імен. Один короткий: тих, хто руйнував. Другий довгий: тих, хто мовчав і сприяв, поки руйнували.

Я думаю, наступна світова криза буде іншою, ніж попередні. Вона прийде екзистенційним соромом до США і розіллється по всьому світу. Вона прийде як учитель, який пояснить: як долар став резервною валютою, як насправді обслуговується державний борг і які цінності й пріоритети потрібні для здорової економіки.

Звичайно, ця криза налякає. Але й полагодить. Вона змусить вголос визнати просту річ, яку за десятиліття "податкових реформ" в Америці встигли забути. Податки — це спосіб, яким суспільство платить за те, щоб бути забезпеченим. За дороги, за школи, за суди, за медицину, за армію, за стабільність валюти, за саму можливість того, щоб контракти виконувалися, а закон працював. Це не зло, якого треба уникати. Не поле для юридичної творчості фінансистів. Не територія, де найбагатші змагаються в майстерності обхідних схем. Це — внесок у саме існування країни. І без цього внеску жодна економіка, навіть американська, не може ні обслуговувати свій держборг, ні захищати повсякденне життя своїх громадян.

Криза пояснить політикам і елітам просту арифметику: з кого податки треба брати і не дозволяти уникати, а де податки можна й треба урізати. Вона чітко покаже різницю між урізанням медицини, урізанням FEMA (федерального агентства з надзвичайних ситуацій), NOAA (метеослужби, яка передбачає урагани, торнадо і повені — і рятує цим тисячі життів щороку), NIH, CDC, агенцій із захисту довкілля, грантів на інфраструктуру, програм продовольчої допомоги, сотень тисяч федеральних робочих місць — тобто всього, що створює безпеку країни і населення — і урізанням безкарних маніпуляцій зі штрафами та "оптимізацією" для корпорацій. Одне урізає здатність країни захищати своїх громадян. Друге урізає здатність еліти уникати відповідальності. І коли політик каже "ми скорочуємо бюджет" — треба завжди питати: що саме скорочуєте? Ціну життя чи ціну привілею?

Я думаю, що криза остаточно розбудить і навчить американський середній і малий клас. Але спершу — жорстоко образить. Образить боляче: з'їсть заощадження, пенсії, фондові й пенсійні накопичення саме тих, хто і так жив "у натяжку". Образить найвразливіших — і саме це змусить їх вимагати пояснень, реформ, прозорості. І нарешті порахувати вголос реальну ціну корупції і "податкових подарунків" сильним світу цього.

Після Великої Депресії 1929-го, Уотергейту 1970-х, фінансової кризи 2008-го — американське суспільство побудувало сильну економіку як свою, так і світову. Саме тому, що після кожної катастрофи створювало міцні системи контролю й захисту.

Після 1929-го — Glass-Steagall Act (закон, що розділив звичайні банки і спекулятивні, щоб заощадження людей не йшли на біржові ігри), FDIC (державне страхування банківських вкладів — гарантія, що якщо банк збанкрутує, вкладник не втратить гроші), і SEC (незалежна Комісія з цінних паперів — наглядач, який ловить шахрайство на біржі).

Після Уотергейту 1970-х — FCPA (Закон про іноземну корупцію, який вперше у світі криміналізував хабарі американських корпорацій іноземним чиновникам), OGE (Управління етики в уряді, що слідкує за конфліктами інтересів чиновників), мережа генеральних інспекторів (незалежних слідчих всередині кожного міністерства, які розслідують зловживання зверху), посилений FOIA (Закон про свободу інформації, що зобов'язує уряд відкривати документи на запит громадян), жорсткіші правила фінансування виборів.

Після 2008-го — Dodd-Frank Act (закон, що створив Раду фінансової стабільності, Бюро захисту споживачів у фінансах, і ввів "правило Волкера", яке заборонило банкам гратися на біржі коштами вкладників).

Це і є фундаментальні принципи здорової економіки — не "вільний ринок" у абстрактних підручниках, а конкретні інституції: незалежний регулятор ринку, незалежний центральний банк, незалежні інспектори в уряді, антикорупційний закон, етичний нагляд за владою. Це те, що коштувало Америці десятиліть роботи, парламентських баталій, журналістських розслідувань, судових процесів. Це її справжня сила — і основа довіри, на якій тримається долар і світ.

Доки ці інституції працюють — Америка в безпеці, і світ разом із нею. Коли вони демонтуються — Америка в небезпеці, і з нею вся світова система.

І всі ці опори економічного здоров'я і росту - зараз руйнуються. У лютому 2025-го Трамп виконавчим указом зупинив виконання антикорупційного закону FCPA. Того ж місяця звільнив директора Управління етики. Протягом 2025-го звільнив десятки генеральних інспекторів федеральних відомств. Послабив SEC, змінив керівництво Бюро захисту споживачів, атакував незалежність ФРС, тиснув на Міністерство юстиції.

Одне за одним, методично, послідовно — ті самі інституції, які Америка будувала сорок років після Уотергейту і дев'яносто років після Депресії, демонтуються за один рік.

І це не просто "слабка адміністрація" чи "спірні політичні рішення". Це — системний демонтаж антикорупційного каркасу країни. Не окремі помилки, а послідовна робота. І робиться вона в тій самій країні, яка ці інституції винайшла і нав'язувала всьому світу як стандарт.

І це не приватна справа США. Бо доки американський антикорупційний каркас працював — він тримав планку для всього світу. Коли він ламається в серці системи — планка падає всюди. Російські олігархи, арабські принци, китайські чиновники, турецька влада — усі роблять один висновок: "якщо їм можна — нам тим більше". Це і є глобальна ціна демонтажу.

США знову сплять за кермом. У маренні про власну велич, під оплески мільярдерів у Мар-а-Лаго, під заспокійливе мурмотіння квартальних прибутків — вони не бачать, що криза вже почалась.

Усі числа, які зараз показують кризу, самі собою не є автоматичним вироком. Борг у ~ $36 трильйонів — великий, але керований, якщо країна має довіру ринків. Дефіцит у 6% ВВП — високий, але не унікальний історично. Частка долара в резервах на рівні 56% — знижується, але повільно. Ці числа — і багато інших — Сполучені Штати пережили б. І, за нормальної траєкторії, те, що ми бачимо зараз, могло б бути просто ринковою корекцією. Неприємною, але не катастрофічною. Або ж не було б узагалі — борг міг би жити в ритмі повільного впорядкування, як це вже було в 1990-х і на початку 2000-х.

Що перетворює керовану проблему на системну катастрофу? Втрата довіри. А втрата довіри — не математична змінна. Її не показує жоден макроекономічний показник. Її виробляють три речі, жодна з яких не живе в моделях Goldman Sachs, МВФ, Bloomberg.

Коли зупиняють антикорупційний закон, звільняють генеральних інспекторів, послаблюють SEC, тиснуть на ФРС, переписують Міністерство юстиції — світ бачить, що навіть механізми самокорекції більше не працюють. Раніше інвестор міг сказати собі: "так, Трамп непередбачуваний, але SEC, суди, інспектори, Конгрес, ФРС — вони будуть тримати систему". Зараз цього сказати не можна. Тримати немає кому.

Коли такі проблеми і хвороби США накладаються на вже наявні макроекономічні числа — числа перетворюються на вирок. Кожна окремо — це керована проблема. Разом — це колос на глиняних ногах.

Тому коли я пишу про цю кризу — я пишу не про борг. Не про дефіцит. Не про частку долара в резервах. Я пишу про те, що вся світова фінансова конструкція тримається на США. І якщо вона демонтує довіру до себе - вона демонтує всю фінансову систему світу.

Як і будь‑яка велика криза в США, майбутня також розповсюдиться по всьому світу. І викличе не абиякий гнів — і на саму Америку. Гнів, якого й так уже достатньо після першої й другої каденції Трампа.

В моїх розрахунках США добряче «сядуть у лужу» зі своїми боргами і будуть змушені десятиліттями відновлювати світову довіру до себе. Це відкине їхній економічний розвиток щонайменше на десяток років, у той час як процес, який запустив Трамп — переорієнтація партнерів і союзників, формування інших альянсів, інвестиції у власні й альтернативні економіки, диверсифікація державних інвестицій — триватиме далі.

Попри окремі рішення другої каденції Трампа, які я сама вважаю правильними — арешт Мадуро, тиск на Іран із вимогою позбутися ядерної зброї, відкриття дверей для досліджень психоделіків у медицині, — негативні наслідки його політики, на мою думку, все одно багаторазово переважають ці успіхи.

Якщо Сполученим Штатам вдасться протягом найближчих двох років полагодити все, що я описала — відновити антикорупційний каркас, зупинити демонтаж інституцій, повернути нормальне оподаткування еліт, припинити приниження союзників і повернути довіру — вважаю, що криза може пройти меншою амплітудою. Або майже непоміченою.

Все, що написано мною — це не сценарій, це прогноз. Це попередження людини, яка з України знає, як виглядає країна, котрою керує корупція. Україна воює з нею, в той час як США легітимізує. Ціна корупції - завжди дуже дорога і сплачувати її прийдеться наступним поколінням, це - закон природи економіки. І коли я зараз дивлюся на Вашингтон, на Мар-а-Лаго, на зупинений антикорупційний механізм, на звільнених інспекторів — я впізнаю. Цей сигнал падіння я ні з чим не сплутаю.

Подякувати автору