Крива Лаффера: США і РФ як приклад двох крайнощів

Крива Лаффера — це базова й проста економічна концепція. Її пов’язують з американським економістом Артуром Лаффером, який сформулював цю ідею в період, коли США страждали від стагфляції — поєднання безробіття та високої інфляції. Тоді здавалося, що економіка застрягла: бізнесу погано, людям погано, державі теж погано — і всі шукають, де саме ламається система.

Ідея Лаффера геніальна у своїй простоті. Уявімо собі дугу (див. ілюстрацію). На одному кінці податки настільки низькі, що держава просто не може нормально наповнювати бюджет. На іншому — вони настільки високі, що бізнесу вже вигідніше тікати в тінь, дробитися, ховати прибутки або взагалі згортати діяльність. І в першому, і в другому випадку бюджет починає втрачати. Крива Лаффера — це спроба знайти баланс між двома речами, які держава постійно намагається поєднати: зібрати більше грошей до бюджету й не задушити тих, хто ці гроші заробляє.

Якщо прибрати складну економічну лексику, це дуже проста думка: крайнощі руйнують. Надто низькі податки руйнують державу. Надто високі — руйнують бізнес, а через нього й державу. Податки самі по собі — не зло. Податки — це дороги, школи, лікарні, базова безпека й армія. Проблема починається тоді, коли держава або боїться взяти достатньо з тих, хто може платити більше, або, навпаки, починає відноситися до бізнесу як до бездонної кишені.

Крива Лаффера не каже, де саме знаходиться ця «ідеальна точка» (на рівні 30%, 50% чи 70%). Для кожної країни й кожної епохи вона своя, і саме в її пошуку полягає головна задача для урядів. Завдання відповідальної влади — не «зробити податки мінімальними» чи «вичавити з бізнесу максимум», а знайти той рівень і таку конструкцію податків, при яких економіка розвивається, а бюджет залишається достатньо сильним, щоб фінансувати дороги, школи, лікарні та безпеку.

Я згадала про криву Лаффера, бо зараз у світі ми бачимо одразу дві крайнощі, які наочно показують, наскільки правий був Лаффер. Одна — це Росія, де держава так перетиснула бізнес податками, контролем і репресіями, що значна частина економіки тікає в тінь або просто банкрутує. Друга — це Сполучені Штати, де роками занизькі податки для великих корпорацій і щедрі пільги роз’їдають саму дохідну базу бюджету й роздувають дефіцит. В обох випадках бюджет страждає. Звичайно, США — це не Росія, але обидві країни зараз дуже яскраво ілюструють криву Лаффера, просто з різних боків.

Росія сьогодні — це наочний приклад «правого краю» кривої Лаффера, коли держава вимагає занадто багато. Податки, дорогі кредити, нескінченні перевірки й навіть вимкнення інтернету роблять легальний бізнес дуже важким, що змушує підприємців переходити на тіньові схеми. Після повномасштабного вторгнення в Україну Росія різко наростила військові витрати, а разом з ними — і апетит до будь-яких джерел грошей. У результаті бізнес отримав не «стратегічне партнерство», а фіскально‑силовий прес.

У відповідь підприємці масово дроблять компанії, ховають обороти, переносять частину операцій у тінь, переходять на сірі платежі або взагалі закриваються. Частина ринку йде в самобанкрутства: це коли власники самі запускають процедуру, щоб скинути з себе борги й частину зобов’язань, перевівши активи в інші структури й залишивши кредиторів біля розбитого корита.

Хвиля банкрутств накриває не тільки дрібних, а й великих гравців. Найбільший забудовник «Самолёт» із гігантським борговим навантаженням змушений просити у держави мільярдні вливання й особливі умови, щоб не посипалася ціла галузь. Цифровий логістичний агрегатор «Монополия», який ще вчора подавав себе як «Uber для вантажівок», запускає самобанкрутство ключових компаній групи після технічного дефолту за облігаціями. Це вже не просто «поганий менеджмент» окремої фірми — це симптом системи, у якій вартість грошей, податковий тиск і воєнна економіка вбивають навіть тих, кого держава сама зробила «локомотивами».

Політика Кремля перетворюється на м’ясорубку для легальної економіки. Частина бізнесу йде в повну тінь, частина — в напівлегальні схеми, частина просто зникає. Для бюджету це означає одне: короткостроково можна витиснути ще трохи, довгостроково — податкова база звужується, і кожен наступний рубль дістається все важче.

США, навпаки, показують іншу крайність — «лівий край» кривої, де держава занадто довго була надто м’якою до великого капіталу. Роки занижених ставок для корпорацій і податкових пільг для великого бізнесу зробили свою справу: бюджетна діра росте, дефіцит стає хронічним, а політики змушені латати її боргом і нескінченними суперечками навколо того, де й як урізати витрати держави. Коли держава роками не добирає податки з тих, хто має найбільші прибутки, вона не просто «стимулює інвестиції», а підточує власну фінансову опору.

США страждають від хронічного дефіциту бюджету, і водночас президент Трамп продовжує політику низьких податків для корпорацій, закріплену ще його першою великою податковою реформою.

Проблема США не в тому, що «податків немає». На папері й корпоративний податок, і прогресивна шкала для фізосіб існують. Проблема в тому, що для верхівки це давно перетворилося на веселу гру «як не платити». Великі корпорації й фонди витрачають мільйони на армії юристів і податкових консультантів, щоб легально зменшити рахунок від держави до мінімуму. Прибуток «виїжджає» в офшор або часто розчиняється у витратах. Схема виглядає так: головна компанія заробляє в Америці, але заводи, бренд або патенти оформлені на її ж «дочку» в іншій країні з нижчими податками. Американська частина платить цій «дочці» величезні суми за «послуги», «консалтинг», «роялті», оренду чи ліцензії. На папері це витрати, які зменшують прибуток у США. У результаті в американській звітності прибутку майже немає — значить, немає й податку. А реальні гроші спокійно виїжджають туди, де їх майже не оподатковують. Формально все законно, на практиці бюджет щороку недоотримує десятки мільярдів доларів, а ефективна ставка для корпорацій виявляється в рази нижчою за ту, що записана в кодексі.

Це лише кілька найпростіших прикладів легальних лазівок для зменшення або майже повного уникнення податків. Насправді їх набагато більше. В Америці за десятиліття сформувалася ціла фінансова традиція: грати за буквою закону так, щоб заплатити державі мінімум. Під це працюють цілі індустрії юристів, аудиторів, податкових консультантів і лобістів. Коли я почала розбиратися в цих схемах, чесно — взялася за голову. Ясно чому дефіцит бюджету США зовсім не зменшується.

Податки з великого бізнесу зібрані не до кінця, у бюджеті утворюється діра, яку команда Трампа намагалася залатати митами. Ідея продавалася красиво: «змусити платити китайців, європейців, усіх, хто “обкрадає Америку” через торговельні дефіцити».

Але митами закрити цю діру не вийшло. Мито — це теж податок, тільки прихований, який врешті платять самі американці. Коли адміністрація накручує мита на імпортні товари й компоненти, це повертається до споживача у вигляді вищих цін усередині США. Формально «платять іноземці», фактично дорожчає все — від побутової техніки до промислових деталей, і податок опиняється в кишені пересічного американця. Для бюджету це теж не вирішення: мита дають додаткові надходження, але не компенсують системний недобір з корпоративного податку й не зупиняють зростання боргу.

Тим часом боргова машина працює на повну. За останні роки відсоткові виплати США за державним боргом зросли до історичних максимумів. У 2025 році країна заплатила близько 970 млрд доларів лише на обслуговування боргу, а в 2026‑му щомісячні платежі за відсотками вже сягають у середньому 88 млрд доларів — більше, ніж США витрачають на оборону, освіту чи охорону здоров’я окремо. Іншими словами, Америка сьогодні витрачає на відсотки за старими боргами більше, ніж на Пентагон. Це класичний приклад того, як «дешева» політика низьких податків для корпорацій обертається дуже дорогою ціною для бюджету в майбутньому.

В обох випадках США та Росії це та сама крива Лаффера, просто з різних боків: крайнощі в податках приводять до того, що бюджет країни не може достатньо наповнюватися.

У США для корпорацій — свій «податковий рай», у РФ — своє «податкове пекло». У результаті в обох країнах у бюджетах з’явилась величезна фіскальна діра. Крива Лаффера нагадує просту річ: держава не може вічно жити в борг і не може нескінченно витискати соки з тих, хто реально працює та заробляє гроші. Якщо податкова політика впадає в крайнощі, рано чи пізно рахунок за ці помилки приходить усім — бізнесу, державі й звичайним людям.

Подякувати автору

Можливо вам буде цікаво: Яка буде наступна економічна криза